Аль Квотіон. Словоточчя
Вона гасить світло, коли я запалюю світ. І всі кажуть:«ви з нею, як близнюки, схожі».
Вона гасить світло, коли я запалюю світ. І всі кажуть:«ви з нею, як близнюки, схожі».
У її очах — туга і безпритульність, у її очах — метання і різь, у її очах захмарно і каламутно, вона тут, вона вже тут.
Спекуляція казкою про щастя без краю перетворюється на плюшеве пекло.
Захід сонця. Притушене світло. Вікно. Чорнильниця. І люди. Тут так багато, багато їх. Весь вік шумить навколо, росте і шириться. Але ти живеш у мені. І немає інших.
Я продовжуюсь гірчичним заходом сонця, красиво і холодно, я — лютий.
Ти розпустиш з серця болючі мерзлячки слів, ніби віддарених згори, дуже тихо, повітряно, майже для себе і ще для когось, хто чує.
Тут щось від мудрості прожитих віків. Тут здатність прощати живе, ніби в небо проросла і немов з людьми спільно.
Це боляче не мені, це боляче словам у тому листі, що тобі не відправив.
Щоб у душах виросло садами те добро, що сіяч і жнець, та любов, що зріє між нами, дай нам усім початок і кінець.
Але є щось більше за звичне русло. І є щось більше, ніж ми.