Я давно помітив, що коли трапляється якась велика неприємність, то дрібні неприємності розступаються перед нею, добровільно поступаються дорогою. Потім вони візьмуть своє.

Насамперед мені чомусь здавалося, що хоч на війні і страшно, але все відбувається поступово, що людина входить у війну як гвинт. А тут війна вбивала мене кудись, як цвях у перегородку. Удар — 22 червня; удар — я в казармі; удар — я в товарному вагоні; удар — я в цій траншеї. Може, ще один удар — і цвях вийде кудись по той бік переборки, де вже нічого немає: ні війни, ні мене.