Ось воно, життя. Вічно все те саме: один чекає іншого, а його немає  і немає. Завжди хтось любить сильніше, ніж люблять його. І настає година, коли хочеться знищити те, що ти любиш, щоб вона тебе більше не мучила.

Цілий рік, Джонні, цілий рік нещасне чудовисько лежить у безодні, за тисячі миль від берега, на глибині двадцяти миль, і чекає. Йому, можливо, мільйон років, цьому самотньому звірові. Тільки уяви собі: чекати мільйон років. Ти міг би?

Ревун заревів. І чудовисько відповіло. У цьому крику були мільйони років води та туману. У ньому було стільки болю та самотності, що я здригнувся. Чудовисько кричало вежі. Ревун ревів. Чудовисько закричало знову. Ревун ревів. Чудовисько відчинило величезну зубасту пащу, і з неї вирвався звук, що точно повторює голос Ревуна. Самотній, могутній, далекий-далекий. Голос безвиході, непроглядної темряви, холодної ночі, знедоленості. Ось який це був звук.

І ось п'ять років тому сюди прийшли люди та побудували цей маяк. Поставили свого Ревуна, і він реве, реве над Пучіною, куди, уяви собі, ти пішов, щоб спати і мріяти про мир, де були тисячі подібних до тебе; тепер же ти самотній, зовсім одинокий у світі, який не для тебе, в якому треба ховатися. А голос Ревуна то кличе, то змовкне, то кличе, то змовкне, і ти прокидаєшся на мулистому дні Пучіни, і очі розплющуються, ніби лінзи величезного фотоапарата, і ти підіймаєшся повільно, тому що на твоїх плечах вантаж океану, величезний тягар. Але поклик Ревуна, слабкий і такий знайомий, летить за тисячу миль, пронизує товщу води, і топка у твоєму череві розвиває пари, і ти пливеш нагору, пливеш повільно-повільно. Пожираєш косяки тріски і мерлана, полчища медуз і йдеш вище, вище за всю осінь, місяць за місяцем, вересень, коли починаються тумани, жовтень, коли тумани ще густіші, і Ревун все кличе, і в кінці листопада, після того як ти з дня в деньпристосовувався до тиску, піднімаючись на годину на кілька футів, ти біля поверхні, і ти живий. Мимоволі спливаєш повільно: якщо піднятися одразу, тебе розірве. Тому три місяці на те, щоб спливти, і ще стільки ж днів шляху в холодній воді відокремлює тебе від маяка. І ось, нарешті, ти тут — он там, уночі, Джонні, — найбільше чудовисько, яке знала Земля. А ось і маяк, що кличе тебе, така ж довга шия стирчить з води і ніби таке ж тіло, але головне - такий самий голос, як у тебе. Розумієш, Джонні, тепер розумієш?

Ревун заревів. Потвора озвалася. Я бачив усе, я розумів усе: мільйони років самотнього очікування, коли ж, коли повернеться той, хто ніяк не хоче повернутися?