Через два місяці сльози закінчилися, ще через чотири я згадала, що їсти потрібно щодня, ще через півроку перестала боліти, років через п'ять закохалася знову. І лише тоді знову навчилася плакати.
І нині я жалкую, що не відпустила його рівно в той момент, коли відвернулася, йдучи. Мистецтво любити, якому я продовжую вчитися, поки звелося для мене до наступного простенького закону: потрібно належати коханій істоті цілком, поки вона поряд, але прощаючись - попрощатися назавжди. "По-перше, це красиво..."