Був час, коли мені щохвилини здавалося, що до наступної хвилини мені не дожити.

Так вже скроєний людина, дорогий мій, це дволика істота: вона не може любити, не люблячи при цьому самого себе.

У мене виникла потреба любити і бути коханим, а тому я уявив себе закоханим. Інакше кажучи, я зовсім подурнів.

Ви знаєте, що таке чарівність? Вміння відчути, як тобі кажуть так, хоча ти ні про що не питав. (Шарм - це здатність отримати згоду, не кажучи ні слова)

Елементарними називають такі істини, які людина відкриває останніми.

Звичайно, справжнє кохання — виняток, зустрічається воно  двічі-тричі на сторіччя. А здебільшого любов — породження марнославства чи нудьги.

Людям потрібна трагедія, що поробиш, це їхній вроджений потяг, це їхній аперитив.

Помітили ви, що тільки смерть пробуджує наші почуття? Як палко ми любимо друзів, яких забрала у нас смерть. Правильно? Як ми захоплюємося нашими вчителями, які вже не можуть говорити, бо в них у рот набилась земля. Без тіні примусу ми їх вихваляємо, а може, вони все життя чекали від нас хвалебного слова. І знаєте, чому ми завжди більш справедливі і великодушніші до померлих? Причина дуже проста. Ми не пов'язані зобов'язаннями щодо них. Вони не обмежують нашої свободи, ми можемо не поспішати захоплюватися ними і віддавати їм хвалу між коктейлем і побаченням з гарненькою коханкою — словом, у вільний час. Якби вони й зобов'язували нас до чогось, то лише до пам'яті про них, а пам'ять у нас коротка. Ні, ми любимо тільки свіжі спогади про смерть наших друзів, свіже горе, свою скорботу - словом, самих себе!

У коханих є дещо спільне з Бонапартом: вони завжди думають здобути перемогу там, де всі зазнавали поразки.