"Ще не настав час розбиратися в російській революції об'єктивно, об'єктивно..." Це чуєш тепер щохвилини. Неупереджено! Але справжньої неупередженості все одно ніколи не буде. А головне: наша«упередженість» буде дуже дорогою для майбутнього історика. Хіба важлива«пристрасть» лише«революційного народу»? А ми ж що, не люди, чи що?
Толстой сказав про себе одного разу: – Вся біда в тому, що у мене уява трохи живіша, ніж у інших… Є й у мене це лихо.
Народ сам сказав про себе:«З нас, як із дерева, — і кийок, і ікона», — залежно від обставин, від того, хто це дерево опрацьовує: Сергій Радонезький чи Ємелька Пугачов.
Яка це стара російська хвороба, це томлення, ця нудьга, ця розпещеність — вічна надія, що прийде якась жаба з чарівним кільцем і все за тебе зробить: варто тільки вийти на ґанок і перекинути з руки на руку колечко.
Люди рятуються лише слабкістю своїх здібностей — слабкістю уяви, уваги, думки — інакше не можна було б жити.
Якщо людина не втратила здатності чекати на щастя — вона щаслива. Це і є щастя.
«Ліві» всі«ексцеси» революції падають на старий режим, чорносотенці — на євреїв. А народ не винний! Та й сам народ згодом валитиме все на іншого — на сусіда та на єврея:«Що ж я? Що Ілля, те й я. Це нас жиди на всю цю справу підбили...»
Ішли вночі Тверським бульваром: сумно і низько хилить голову Пушкін під хмарним, з просвітами небом, точно знову каже:«Боже, як сумна моя Росія!»