Дуже дивна країна Лівану. По незнанню видається випаленою і безлюдною: руїни, французи, спека, дикі, зарослі араби в халатах і кози. Я вчуся тут арабському у водіїв та посудомийок. Харкований язик принаймні у посудомийок. Сухий. Як вітер із піском. Вони не мають  «ви», але всі«улюблені». Скрізь Аллах. Проникнення Аллаха в життя правовірного разів у тисячу більше, ніж Христа – у католицьку. Базарна мова, але з вишукуванням. Немає  у них«доброго ранку». Є ранок світлий, сметанний, жирний, грошовий, жасминовий, солодкий, Зрештою, але доброго – немає. Поезія з базарними відгуками. Там  немає ні«смачного» або, що араби, по- видимому, не є фанатами стриманості. Їм взагалі поняття апетиту чуже: їсти тут раді завжди, тому побажання до їжі тут звучать як«нехай буде їжа твоя вкушена з радістю і здоров'ям», а пророк у них так і сказав – якщо що впаде під час їжі, підбери та зжери, щоб не дісталася їжа шайтану, і пальці оближі, бо не знаєш ти в якому шматку їжі благодать. Дуже жирно, дуже солодко, дуже щедро.

Не в суперечках народжується істина – у справі.