Боже, якби знайти сили встати та перестріляти все це напівсни! Але нема сил. Лежиш, прибитий до самого дна, випаленого вщент. І ця безглузда місячна пика витріщається на тебе зверху! Вечірньої зорі не залишилося і близько, а до світанку ще сто років.
... Чим більше ти ревеш, тим більше солі злизнуть вони з твого підборіддя. Ну, ридай, а вони смоктатимуть твої охи та ахи, як коти валеріанку.
Життя, це чарівне скупчення найрізноманітніших понять, продовжується. Вона рухає сама себе і сама себе оберігає, а сенс їй надає шаленство.
Адже смерті немає, ніколи не було і ніколи не буде. Просто ми так часто зображали її, стільки років намагалися її осягнути, що зрештою переконали себе в її безперечній реальності, та ще й наділили рисами живої та жадібної істоти. Адже вона — не більше, ніж годинник, що зупинився, кінець шляху, темрява. Ніщо.
Ось Віллі. Він біжить заради бігу. А ось Джим. Він біжить тому, що попереду є ціль.
Якщо взяти наполовину хорошого чоловіка і наполовину хорошу жінку і скласти їх найкращими половинками, вийде одна хороша людина, цілком хороша.
Ти питаєш, чому на громовідвід єгипетські, арабські, абіссінські, чоктавські знаки? А якою мовою, по-твоєму, говорить вітер? З якого народу буря? Звідки приходить дощ? Якого кольору блискавка? Де батьківщина грому?
Раз вибравши, не думай більше ні про річку, ні про пиріг, не думай, а то збожеволієш. Почнеш складати всі річки, всі не з'їдені пироги, і до моїх років у тебе набереться купа втрачених можливостей.
Все це було здорово: і тихі жовтневі вечори, і бібліотека із зеленими лампами всередині та ледь вловимим запахом паперового пилу.