Дощ ллє пеленою і приховує від мене світ. І нехай сховає його від мене. Він не потрібний мені, як і я нікому не потрібний у світі.

... Поруч стояла супутниця дратівливого безсоння, із щетиною недопалків, попільничка.

Отже: гірка. Крижана і нескінченна, як та, з якою в дитинстві казкового Каю несли сани. Останній мій політ цією гіркою, і я знаю, що чекає на мене внизу.

Попередні рядки написані під час помірності, і в них є багато несправедливого.

Зрідка, правда, коли я лягав у ліжко з приємною думкою про те, як зараз я засну, якісь уривки проносилися в темнішому вже свідомості.

... У нормальному сні музика беззвучна... (У нормальному? Ще питання, який сон нормальніший! Втім, жартую...) беззвучна, а в моєму сні вона чутна зовсім небесно. І головне, що я з власної волі можу посилити чи послабити музику.

Чорт у склянці. Кокаїн - біса в склянці!

Я щасливий на кілька годин.

... А захід сонця, неспокійно гримаючи, випалює мені нутрощі.

Не«тужливий стан», а смерть повільна опановує морфіністом, тільки ви на годину або дві позбавите його морфію. Повітря не ситне, його ковтати не можна... у тілі немає  клітини, яка б не жадала... Чого? Цього не можна визначити, не пояснити. Словом, людини немає. Він вимкнено. Рухає, тужить, страждає труп. Він нічого не хоче, ні про що не мислить, окрім морфію. Морфія!