І у людей, і у собак одне бажання бути улюбленими.

Як би тобі не було боляче, ти завжди повинна ступати так, ніби йдеш босоніж по шовку.

Я приймаю ніч з її темними завісами - вони все одно будуть вибілені світанком. Приймаю ранок із його невідомими — день буде таким, яким я його побачу в собі, а не за вікном.

Ти надто відверта, тому так сильно обпалюєшся.

Люди, я думаю, взагалі не потребують слів. Достатньо руки в руці та поглядів.

Я заплутався. Не знаю, куди йде. Погоджуюсь на невідомість. І найдивніше, що мені від цього зовсім не страшно.

У житті може статися будь-що, але коли на руках матері вмирає її дитина, це важко виправдати фразами«що не робиться, все на краще» або«значить, так має бути».

Ми, жінки великих міст, стали надто чоловіками. Відучили себе від бажання довіритися протилежній статі, показати слабкість, яка є в нас за природою, як би ми не сперечалися з цим. Боїмося зізнатися собі, як часом нам хочеться обійняти когось і уткнутися носом у щоку. Життя адже прекрасна, коли чиєїсь щоці потрібен твій ніс.

Я колись думав, що сховатися легко. Відійти від того, що відбувається, схрестити руки на грудях, поміняти номер мобільного, заходити в Інтернет невидимкою. Помилявся.

Мені важко вірити словам. Вважаю за краще вірити вчинкам.