- Спиш?
- Ні.
— А що очі заплющив?
— Борюся проти зовнішньої недосконалості навколишньої дійсності.
— Виходить?
- Ні.

Словом, як було за старих часів, так і залишилося; нічого не змінилося в наші дні: розповідаючи навіть про відомі факти, балакуща людина не може втриматися, щоб не додати від себе хоча б слівце.

— А в тебе лишилися невиконані бажання з минулого року?
- Повністю!
— Ну, тоді я бажаю тобі, щоб одне з них неодмінно виповнилося!
— А чого тільки одне?
— А то вони одразу все виповняться і нічого не бажатиме потім, на наступний новий рік.

Ну от світ, наприклад, якщо по частинках, то весь такий правильний, нормальний, а коли всі разом - ну, життя, наприклад, - то все якесь дупа!

— А якщо я вже помер?
- Це як?
- Ну так, що мене вже немає, і немає того, що довкола мене.
- А я?
- І тебе теж немає.

Знаєш, у мене була одна думка... але поки я підбирав до неї слова... вона... взагалі без слів вона  набагато цікавіша...

Іноді буває так добре, що хочеться померти... Тому що краще не буває...

- Упс-с!!
- Чого там?
- Нічого особливого. Просто щойно розпочався новий день.
- Так? А я знову нічого не відчув...

— Знаєш, Кіт... у житті реально багато моментів, заради яких варто жити.
— Але між цими моментами хочеться подихнути кілька разів поспіль.

— Як я обожнюю ці перші теплі дощі!
— Не хочу тебе засмучувати... але мені здається, що їм пофігу те, що вони тобі так подобаються.
— А мені пофігу, що їм це пофігу. Я їх люблю не для того, щоб вони знали, що я їх люблю.