Людина найбільше боїться того, що не може побачити.

— Коти не мають  імен, — відповів він.
- Правда? – здивувалася Кораліна.
- Правда, - підтвердив кіт. - Імена носите ви, люди. Це тому, що ви не знаєте хто ви такі. А ми ось знаємо, і нам імена ні до чого.

Кораліна спробувала намалювати туман. Через десять хвилин аркуш паперу так і залишався чистим, і лише в самому кутку з'явилися ледь помітні криві букви: туман.
Кораліна хмикнула і передала листок мамі.
— Дуже сучасно, люба, — промовила мама.

Звати кішок - таке ж марне заняття, як звати ураган.

Тому що справжня сміливість проявляється лише тоді, коли тобі страшно, але ти продовжуєш діяти.

– Скажи, будь ласка, як тебе звуть? - Запитала вона  кота. - Мене - Кораліна.
Кіт ліниво позіхнув, показавши Кораліні свій напрочуд рожевий язичок.
– У котів не буває імен, – відповів він.
- Як це? - Запитала Кораліна.
– А ось так, – сказав кіт. – Це у вас людей є імена. І все тому, що ви не знаєте, хто ви такі. Ми знаємо, хто ми і тому імена нам не потрібні.

Ти надто розумна й надто тиха, щоб тебе хтось розумів.

Якось ти прокинешся і відчуєш, що твоє серце і душа більше не належать тобі. Від тебе залишиться лише порожня оболонка, легка хмаринка, швидкий передсвітанковий сон, невиразний спогад про щось забуте. (І одного разу ти прокинешся, і зрозумієш, що твої душа і серце зникли. І ти станеш порожнім лушпанням, тихим пошепком, не сильнішим за сни, що снилося, або спогади про щось забуте.)

Дзеркалам ніколи не можна довіряти.

Цікаво, чому те, що сниться нам уночі і здається таким значним, раптом зникає, чи варто прокинутися?