Люди розумової праці підкорялися речам і нічого не могли з ними вдіяти. А люди-майстри самі не мали речей. Коли в нашій квартирі засмічувала вбиральня, замок буфета утискав ключ або треба було пересунути піаніно, Ганнуся посилали вниз, у напівпідвал, де жив робітник залізничного депо, просити, щоб«хтось» прийшов.«Хтось» приходив, і речі упокорювалися перед ним: піаніно відступало в потрібному напрямку, каналізація прокашлювалася і замок відпускав ключ на волю. Мама казала: "Золоті руки " - і перераховувала в буфеті срібні ложки. Якщо ж нижнім мешканцям потрібно було прописати братареві до села, вони зверталися до їхньої милості нагору. І, дивлячись, як під диктовку рядяться«у перших рядках» поклони незліченним родичам, розчулювалися вголос:«Ось вона, розумовість. А то що наше рукомісце? Чиста морока без поняття». А в душі поверхи тихенько зневажали один одного.«Подумаєш, мистецтво», — говорив уражений тато:«раковину в вбиральні полагодив... Ти ось мені зроби операцію вушної раковини! Або, скажімо, трепанацію черепа». А внизу думали:«Ти ось полазив би на карачках під паровозом, а то велика штука — перцем чиркати!»