... живе без усякої слави,
Серед зелені діброви...

Зачекати вона  хотіла
До обіду; не стерпіла,
В руки яблучко взяла,
До червоних губ піднесла,
Потихеньку прокусила
І шматочок проковтнула...
Раптом вона, моя душа,
Похитнулася не дихаючи,
Білі руки опустила,
Плід рум'яний впустила,
Закатилися очі,
І вона під образа
Головою на лав
І тиха, нерухома стала...

Вітер, вітер! Ти могутній,
Ти ганяєш зграї хмар,
Ти хвилюєш синє море,
Всюди вієш на просторі,
Не боїшся нікого,
Окрім бога одного.

Світло мій, люстерко! скажи,
Та всю правду доповісти:
Чи я на світі всіх миліший,
Усіх рум'ян і білі?