Іноді душі корисно сповідатись.

На мене наринула вбивча туга, яка охоплює чоловіків, побачивши швидкоплинну красу, яка ось—ось зникне. У таку мить хочеться крикнути: стривай, я люблю тебе. Але мова не повертається це вимовити. І літо йде в її образі, щоб ніколи більше не повернутись.

Боже мій, завжди трапляється щось несподіване. Я хочу сказати, варто трохи розслабитися, як Господь дає тобі стусан.

Я думала, що час і подорожі зцілять мене. Але тепер я бачу: на мені суцільно чужі відбитки. Чак, на мені місця живого немає, я вся скривлена ​​відбитками пальців, як єгипетський сувій значками.

А кому дякувати за заходи сонця? Тільки не втручайте сюди Господа Бога! З Ним розмовляють дуже тихо. Я хочу запитати, кого зграбастати і поплескати по плечу і сказати: дякую за сьогоднішнє солодке ранкове світло, дуже вдячний за надзвичайну красу придорожні квіточки і за трави, що стелиться за вітром. Це теж дари. Хто заперечує?

...самий самотній час - коли закінчуєш роботу і починаєш вечеряти. Ця єдина година така ж спустошена, як три години ранку довгою-довгою ніччю. Ось тоді людині й потрібні друзі.