Я знімаю з себе оболонку за оболонкою, і нарешті... не знаю, як описати, — але ось що знаю: я доходжу шляхом поступового викриття до останньої, неподільної, твердої, сяючої точки, і ця точка каже: я єсмь! — як перстень із перлом у кривавому жирі акули, — про моє вірне, моє вічне... і мені досить цієї точки, — власне, більше нічого не треба.

... між його рухом і рухом тіні, що відстала, — ця секунда, ця синкопа, — ось рідкісний сорт часу, в якому живу, — пауза, перебій, — коли серце як пух...

І потім, — можливо, найбільше саме після, — тебе любитиму, — і колись відбудеться між нами справжнє, вичерпне пояснення, — і тоді вже якось ми складемося з тобою, приставимо себе один до одного, вирішимо головоломку. : провести з такої-то точки в таку-то... щоб жодного разу... або — не забираючи олівця... або ще як-небудь... з'єднаємо, проведемо, і вийде з мене і тебе той єдиний наш візерунок, за яким я сумую.

Хочу поділитися з вами деякими своїми висновками. Я оточений якимись убогими привидами, а не людьми. Мене вони мучать, як можуть мучити тільки безглузді видіння, погані сни, покидьки марення, шваль кошмарів — і все те, що сходить у нас за життя. Теоретично — хотілося б прокинутися. Але прокинутися я не можу без сторонньої допомоги, а цієї допомоги шалено боюся, та й душа моя полінувалася, звикла до своїх тісних сповивань.