У людині нічим не заглушимо почуття справедливості та правомірності; він може дивитися безмовно на вські неправди, може терпіти всякі образи без нарікання, не висловить жодним знаком свого обурення; але все—таки він не може бути нечутливий до неправди, наскільки її бачить і розуміє, все—таки в душі його боляче відгукується образа і приниження, і терпінню навіть самої вбитої і боягузливої ​​людини завжди є межа.

У різних видах і випадках представив нам Достоєвський недолік поваги до самого себе і недолік поваги до людини інших людей.

Потреби в людях ніде в нас не відчувається, та й самі ці люди не відчувають, щоб вони були на щось потрібні.

Ми помітили загальне прагнення відновлення людської гідності і повноправності в усіх і кожному.

Деякі і після закінчення учнівського періоду не виходять з-під крила батьківського; за них просять, кланяються, підраховують, наказують і їм кланятися та підсвічувати, виклопатують містечко, нерідко тепле... Подібні пташенята мають шанси дійти до ступенів відомих.

Ідеальна теорія громадського механізму, з заспокоєнням всіх людей на своєму місці та на своїй справі, зовсім не забезпечує загального благоденства.

Кожна людина має бути людиною і ставитись до інших як людина до людини.

Тепер суспільні тенденції скрізь набувають більш мужнього, самостійного характеру. Високі чесноти сліпої, шаленої відданості, безумовної довіри до авторитетів, несвідомої віри в чуже слово — стають дедалі рідшими.

У творах Достоєвського ми знаходимо одну спільну рису, більш-менш помітну у всьому, що він писав: це біль про людину, яка визнає себе не в силах або нарешті навіть не вправі бути людиною, справжньою, повною, самостійною людиною, самою собою.

Є такі інстинкти, які ніякій формі, ніякому гніту не піддаються і викликають людину на речі зовсім невідповідні.