Дивно, до чого передбачувані люди. Ви скульптор, художник, а ведете себе, як усі, з ким мені доводилося спілкуватися сотні разів у різних країнах світу, — від покоївок і простих роботяг до політиків та вчених. Коли ви ображаєтеся на щось, чого не в змозі зрозуміти, вам неодмінно хочеться знайти винного. Ви в мене перший художник. І я думав, ви не такий, як усі.
А тягар провини не менш тяжкий, ніж тягар радію, про який ти тут міркував. Вина накопичується в тебе в клітинах мозку як ненависть до себе, і це призводить до раку розуму та лейкозу душі.
Якби ми допомагали всім, хто страждає на світі, ми б і самі потонули. До того ж є люди, яким подобається страждати: вони вважають біль у спосіб досягнення своєї мети — можливістю насолоджуватися жалістю до себе.
— А що такого, якщо я гляну хоч одним оком на те, що поки що не дороблено?
— Ні … Знаю, це звучить безглуздо, тільки я не люблю, коли дивляться мої роботи, доки вони не закінчені. Вистачає однієї схвальної посмішки — і ти залишаєш усе як є, хоч можна було б дещо виправити. А буває, один несхвальний погляд кидає тебе надовго в депресію.
Він не мав часу запам'ятати всі форми, простори та рухи, і він проклинав себе за те, що витратив стільки років..., розвиваючи чужі ідеї, тоді як у нього самого залишилося стільки незакінчених робіт і не втілених у життя ідей, — усе що він хотів і повинен був довести до розуму, перш ніж його час закінчиться.