Історія - не "результати" зміни речей, не тимчасові "зрізи" їх "станів".
Історія - внутрішнє життя самого джерела зміни, дії, його основ.
Історія - це сила, сенс, призначення подій, що виявляються в дії, у тому числі речових обставин. Події - це розвиток дії, те, що змінює його обставини, його цілі та нас самих як його агентів.
Історія – це максимально можливе для людства дійсне включення до процесів мислення, ідеального світу.
Історія - це охоплююча рамка (контекст) по відношенню до інших способів включення в мислення, таким як культура та мова.
Історія – один з каналів Одкровення, що має загальний характер, адресований всім людям у Часі та просторі, за всіх обставин.

Соціалізм є турбота про майбутнє і про цілісність нації (народу, який історично практикує політику та державність). Соціалізм - це не соціальна справедливість, коли потрібно щось у когось відібрати і комусь дати (це чисто комуністична ідея). На противагу комунізму, де кожен живе для себе, соціалізм є, перш за все, солідарністю. щось відмінного від себе. По суті, комунізм висловлює презирство
до праці та обіцяє його історичне знищення, заміну«творчою самореалізацією». Тобто багатством, бо жодної іншої соціальної дійсності ця«самореалізація» не має. Соціалізм означає культуру праці як єдино осмисленого стану людини, коли його життя присвячене решті людей, з ним солідарним. Межею простору цієї солідарності є держава, яка за соціалізму не скасовується, навпаки, – розвивається і посилюється. Соціалізм є наступним кроком  історичного розвитку влади.

Культура – ​​це те, що забезпечує нам відтворення існування через трансляцію культурних і зразків від покоління до покоління. Усередині культури і лише за рахунок культури здійснюється наступність поколінь та відтворення малих та великих культурно-історичних спільностей, включаючи такі як народ та нація. Отже, культура забезпечує народам можливість існування історії. Народ існує доти, доки він творить свою культуру і належить їй.

Особистісний тип самоорганізації буває затребуваний, коли звичне функціонування неможливе і саме відтворення соціального цілого опиняється під загрозою. З'являється гостра потреба в реорганізації як самого соціуму, і середовища проживання. Той суб'єкт (індивідуальний чи колективний), який візьме він рішення цього завдання, вже суто логічно може бути елементом перетворюваної системи. Він може бути«позасистемним елементом». Він не може діяти«машиноподібно», відповідно до прийнятих культурних норм. Він у своїх діях спирається не на культуру та звичай, не на«консенсус еліт» тощо, а на розуміння та знанняісторичних процесів, у які«звезло» всім потрапити. Понад те, він набирається окаянства і сам стає агентом певного історичного процесу. Він бере на себе відповідальність за історично необхідний процес, оформляє його як загальнозначущу та особисту цінність, починає говорити та діяти від імені цього процесу та цих цінностей. У цьому сенсі особистість є тотожністю культурно-історичних і особистих цілей.

Російська онтологія, принцип існування російської держави та російської влади – це спільна імперська держава, спосіб спільної історичної дії для всіх народів Росії, заснований на розвитку, заселенні та освоєнні її територій.

Влада є наказ, розпорядження, тобто слово. Вона  адресована не тілу (як насильство), а свідомості, духу, душі, думці. Влада працює, оскільки вона  лише нагадує людині про її місце, про те, що вона вже знає своє місце. Влада – це розумне нагадування та пропозиція повернутися на своє місце.

Час дає мету та сенс життя окремим поколінням і навіть окремим людям, Час робить актуальним сьогодення, а через нього – і минуле з майбутнім. Для європейця історія – це актуальний простір існування його цілей та дій як ідеальної сутності, сенсу його життя та діяльності. Якщо завдяки Часу ми можемо вперше помітити зміни, що відбуваються, співвіднести їх зі своїми зусиллями, отже, вперше можемо, власне, діяти.

Діяльність не є похідною від соціальної структури. Все навпаки: соціальні структури«зростають» на підкладці діяльності. Це встановив ще Маркс.«Виробничі відносини» змушені історично слідувати за розвитком«продуктивних сил». Радянські постмарксисти показали ще тих-таки 1960 – 1970-х, що діяльність, її якість, потужність, рівень розвитку визначаються культурою, що й треба розуміти як транслювану крізь історичний час сукупність норм, зразків і зразків діяльності. Якщо хочемо історичного прориву, необхідно реформувати не форми соціальної організації, а концентрувати культуру. Це філософське, тобто світове, загальнодоступне розуміння. Ексклюзивно – історично раніше, ніж усі, ніж будь-хто, – це розуміли царі-модернізатори: від Петра Великого до Йосипа Сталіна. Щоб мати діяльність, потрібно мати культуру. Соціальна організація суспільства означає особливості та умови реалізації діяльності. З соціальної організації випливає лише політика реалізації. Сам історичний рівень діяльності єдиний за єдності культури. Підкоривши організацію діяльності соціальної організації, як нас повчали західні ідеологи, ми запустили механізм руйнування діяльності, її планомірної деградації. Радянський проект – при всіх претензіях до нього щодо воєнізованого, спрощеного підходу до управління економікою – стратегічно займався концентрацією на нашій території європейської культури, досягнувши в принципі того ж рівня цивілізаційного розвитку діяльності, що й увесь західний світ. Міф  про діяльнісне відставання СРСР був явною і усвідомленою брехнею.