Я люблю тебе. Пам'ятай. Цього вони ніколи не зможуть забрати.

Минуле може стягнути у себе, вниз, вниз, вниз; воно хоче, щоб тобі здавалося: у шелесті гілок і шепоті вітру укладений якийсь код; воно хоче, щоб тобі захотілося знову з'єднати колись зруйноване. Не вір. Це безнадійно. Минуле – не що інше, як важкий тягар. Нагромаджуючись у тобі, він тягтиме вниз, як камінь на шиї.

Дивно влаштоване життя - ти чекаєш чогось, і тобі здається, що очікування це триває цілу вічність, а коли бажане приходить, все, чого тобі хочеться, це тихенько заповзти назад, в той час, коли зміни ще навіть не наступили.

Іноді мені здається, що якщо тихо сидіти і просто спостерігати за тим, що відбувається навколо, то, я готова присягнутися, час на мить зупиняється і весь всесвіт теж завмирає. Усього на секунду. І якщо знайти спосіб жити всередині цієї секунди, житимеш вічно.

Я вже стала справжнім майстром у цій справі: говорю одне — думаю про інше; вдаю, що слухаю, хоча насправді немає ; зображаю спокій і щастя, а сама божеволію від злості та роздратування. Цей талант із тих, що удосконалюються з роками.

Я краще помру на власних умовах, ніж житиму за їхніми правилами.

... чим частіше ти брешеш, тим легше тобі це дається.

Той, хто високо злітає, ризикує низько впасти.
Натомість він пізнає політ.

Але в мене є таємниця. Ви можете збудувати стіни до небес — я знайду спосіб перелетіти їх. Ви можете прибивати мене до землі сотнями тисяч рук — я знайду спосіб звільнитися. І нас там, на волі, багато більше, ніж ви думаєте. Людей, які продовжують вірити. Людей, які відмовляються спуститись на землю. Людей, які живуть та люблять у світі, де немає стін. Людей, які люблять, навіть якщо немає  надії, люблять до ненависті, до смерті і без страху.

Всі ці будинки, ці люди як сонні мухи, ця тіснота і сперті запахи, і нескінченні правила. Куди не повернешся — всюди стіни та правила, правила та стіни. Я почував себе як у клітці. Нас замкнули всередині кордонів.