Я ніби виявилася на вивороті реальності, підсвіченої кристалічними переливами світла. Я й не знала, що вона існує паралельно до нашої. Напевно, не важливо те, що є, — значення має сприйняття.

Все життя — це насамперед боротьба зі своїм страхом.

Якщо дивитися на землю супутниковими картами, міста нагадують якесь шкірне захворювання. Сірі, неохайні кола схожі на лишай або який-небудь грибок, що розрісся. Так воно, по суті, і є. У всесвіті стільки різних речей, які повторюються за схожим принципом, але у різних масштабах. Ті ж електрони крутяться в атомах, як планети в сонячній системі. А, швидше за все, Земля - ​​це теж просто електрон у чомусь, що існує в іншому вимірі розмірів. Хворобливі бактерії та грибки роблять те саме, що й люди. Вони не хочуть викликати хворобу, а просто облаштовують поверхню шкіри для свого життя. Залишається сподіватись, що космічний лікар не пропише Землі антибіотики.

Ми, сучасні люди, дуже радісно міняємо цінності на зручності, зовсім як індіанці міняли золото на скляні кульки.

Гроші — це спосіб набуття влади над людьми. Вся система суспільства побудована так, щоб люди радісно і беззаперечно віддавали себе в розпорядження інших людей.

Я подумала, що знаходжусь ніби в середині вицвілої казки, — мене знесло незрозумілим ураганом з квартири, а тепер я йду незрозуміло куди, щоб знайти дорогу назад або щоб її радісно втратити.

Ми всі тут — лише яскраві іскорки, що горять посередині нескінченної вселенської чорноти. Ми супутники. Ми, люди, їдемо нескінченною дорогою в порожнечі, на якій рідко зустрінеш когось. І в кожній машині друг, ще одна іскра. Ми – супутники на дорозі. Яка гарна відповідь.

Тільки Посередник здатний допомогти Сприймаючому доторкнутися до первородного світла, що проникає крізь мистецтво. Адже справжнє мистецтво потрібне лише для цього, — щоб дозволити людині хоча б на секунду вирватися з сонного паралічу свого повсякденного заціпеніння і хоча б на мить намацати той забутий світ, з якого він прийшов.

Насправді, люди — це лише погляд, підвішений у пітьмі. Ми всі формулюємо себе, тільки поки хтось на нас дивиться, і робимо вигляд, ніби не знаємо, що інші роблять так само.

Так, після сімдесятих років люди явно розслабилися. Схоже, нам приємніше щороку вдосконалювати процесори для телефонів, але літати на тих же літаках, що й п'ятдесят років тому. Напевно, це питання пріоритетів.