І до смерті я любила до церкви ходити! Точно, бувало, я в рай  увійду, і я не бачу нікого, і час не пам'ятаю, і не чую, коли служба скінчиться. Як все це в одну секунду було. Маменька казала, що всі, бувало, дивляться на мене, що зі мною робиться! А знаєш: у сонячний день з купола такий світлий стовп униз йде, і в цьому стовпі ходить дим, як хмари, і бачу я, бувало, ніби ангели в цьому стовпі літають і співають. А то, бувало, дівчина, вночі встану — у нас теж скрізь лампадки горіли — та десь у куточку і молюся до ранку. Або рано вранці в садокпіду, ще тільки сонечко піднімається, впаду на коліна, молюся і плачу, і сама не знаю, про що молюся і про що плачу; так мене й знайдуть. І про що я молилася тоді, чого просила – не знаю; нічого мені не треба, всього в мене було досить.

Чому люди не літають! Я кажу, чому люди не літають так, як птахи? Мені іноді здається, що я птах. Коли стоїш на горі, то тебе і тягне летіти. Отак би розбіглася, підняла руки й полетіла.

Ось життя! Живемо в одному місті, майже поруч, а побачишся раз на тиждень, і то в церкві або на дорозі, от і все! Тут що вийшла заміж, що поховали – все одно.

Прощай! Далекі проводи – зайві сльози.

Люблю дуже з дітьми розмовляти — адже ангели це.

- Я помру скоро.
— Годі, що ти!
- Ні, я знаю, що помру. Ох, дівчино, щось зі мною недобре робиться, диво якесь. Ніколи цього не було зі мною. Щось у мені таке незвичайне. Точно я знову жити починаю, або вже й не знаю.

Не можна, матінко, без гріха: у світі живемо.

А ось розумні люди помічають, що в нас і час коротше стає. Бувало, літо і зима тягнуться-тягнуться, не дочекаєшся, коли закінчаться; а тепер і не побачиш, як пролетять. Дні і години все ті ж ніби залишилися, а час, за наші гріхи, все коротше і коротше робиться. Ось що розумні люди кажуть.

Стара людина на вітер не скаже слова.

- Батюшки! Що сміху було! Якось його на Волзі на перевозі гусар вилаяв. Ось дива творив! А яке домашнім було! Після цього два тижні всі ховалися по горищах та по коморах.
— Ех, Кулігін, дуже важко мені тут, без звички. Усі на мене якось дико дивляться, наче я тут зайвий, наче заважаю їм. Звичай я тутешніх не знаю. Я розумію, що все це наше російське, рідне, а все ж таки не звикну ніяк.