У ньому була та непохитна душевна сміливість, та побоювання боязні, яка охороняє навіть слабку людину краще за будь—які браунінги.

Сашка, здавалося, зовсім не змінився і не постарів за свою відсутність: час і лиха так само мало діяли на його зовнішність, як і на ліпного Гамбрінуса, охоронця та покровителя пивної. Але мадам Іванова з чуйністю серцевої жінки помітила, що з очей Сашка не тільки не зник вираз жаху і туги, які вона  бачила в них при прощанні, але стало ще глибшим і значнішим. Сашка, як і раніше, пояснював, підморгував і збирав на лобі зморшки, але мадам Іванова відчувала, що він прикидається.

Але вся ця радість миттєво зникла, наче її змило, як сліди дитячих ніжок на морському узбережжі.