Звісно, я пам’ятаю, як воно — втратити найкращу подругу, бо якраз тоді, коли найбільше була мені потрібна, вона зникла й перетворилася на безсмертну істоту, яка хоче тільки вбивати. Від її слів мені тільки більше болить.
«Знайди нас. Допоможи». Від несподіванки підстрибую. Знову ці голоси. Галявину заливає туман, укриває її, мов ковдрою, і приносить запах тліну. Ноги не слухаються, але я підводжусь. Туман відступає, відкривши невелике темно-коричневе поле. Воно вкрите тілами, а десь вдалині мерехтять зелені вогні.
Я вдихаю кривавий запах і підходжу ближче, бо мене тягне сильна спрага. Хтось нерухомо лежить у глибині провулка. В очах темнішає, і мені потрібні всі зусилля, щоб залишитися на місці. Мимоволі в горлі народжується гарчання.
Він відпускає мене і відступає. Коліна підгинаються, і я падаю на підлогу. Через сльоз рев’яна підлога здається розмитою. Востаннє мені на шию вдягали срібло за спробу відправити лист подрузі. В пам’яті зринає жорстокий мамин погляд. Хапаюсь пальцями за канавки у дошках. Як би я хотіла розірвати їх. Вампіри мають бути сильними, але я завжди була слабкою.