Торнфілд завжди був місцем, де розквітали квіти і жінки. Кожна жінка, яка приїжджала до Торнфілду, отримувала можливість піднятися над тим, що гнітило її. Після від’їзду Клема Джун з головою поринула в роботу над тим, щоб перетворити Торнфілд на квітуче місце, місце краси, спокою та прихистку. Це все, що вона могла зробити, щоб виправдати своє рішення не заповідати у спадок квіти, вирощені потом і кров’ю жінок, які були тут до неї, своєму неврівноваженому синові.

— Отже, маленька пожежа може запобігти великій? — запитала вона, думаючи про бібліотечну книжку на своєму столі, в якій розповідалося, як заклинання перетворювали жаб на принців, дівчат на птахів, а левів на овечок. — Як заклинання?

Мати розкладала розсаду по лунках, зроблених у свіжій землі.

— Так, гадаю, це схоже на заклинання, які перетворюють одну річ на іншу. Деяким квітам і насінню, щоб прорости, навіть потрібен вогонь: орхідеям, пустельним дубам.

До сьомого дня народження тіло Еліс обважніло від тягаря запитань без відповідей. Вони переповнювали груди. Чому мати так загадково розмовляла з рідними квітами? Як батько міг бути двома різними людьми? Від якого прокляття врятував матір перший крик Еліс? Хоча ці запитання й займали її розум, усі вони залишалися замкненими всередині, вони застрягли в горлі так болісно, наче вона проковтнула стручок насіння.