Тоді Віра Олександрівна не знала, що ні цьому, ні іншим намірам допомогти синові справдитися не вдасться. Не знала вона  і того, що ось-ось за Базиля вступиться інше кохання. І тут уже всі гоніння і підступи долі виявляться безсилими — такою величезною, самозреченою вона  буде до трунної дошки, до останнього подиху, такої, про яку в романах пишуть, а в житті посилається лише обраним...

Мовчав лише бідний батько. Жодних коментарів, жодного засуджуючого слова на адресу дочки, хоча він був буквально вражений її новою витівкою. У будь-яких ситуаціях князь свято дотримувався заповіт загиблої дружини: ніколи, ні за яких обставин не зачиняти двері перед дітьми, хоч би як винні вони.

Хто її зрозуміє? Хто зрозуміє помітних, а іноді й просто чудових жінок, які з віку в століття«прописують» на сторінках своїх біографій людей абсолютно нікчемних, а то й просто негідних.

І найжахливіше, що терзало його щогодини, позбавляючи сну, забираючи фізичні та душевні сили — це свідомість величезної провини перед рідними.

То був вік, коли люди вірили в любов, її всесилля, а також у те, що страждання серця можуть звести в могилу.

Це дуже просто, - пояснювала вона, - я бачила, як люди вмирають, я бачила, як розлучають рідних і близьких, я кожен день бачила голод і жорстокість. І переконалася: ніщо не може бути важливішим за співчуття до страждань інших. Ніщо — ні кар'єра, ні багатство, ні розум, ні становище у суспільстві. Якщо ми хочемо вижити, ми маємо співчувати один одному.

Любити означає співчувати, допомагати переносити тягар життя, жертвувати собою в ім'я Неї.