Микола Гоголь. Вечори на хуторі біля Диканьки
Право, друкованого паперу розлучилося стільки, що не придумаєш незабаром, щоб таке завернути в нього.
Право, друкованого паперу розлучилося стільки, що не придумаєш незабаром, щоб таке завернути в нього.
Грім, регіт, пісні чулися тихіше і тихіше. Смичок помирав, слабшаючи і втрачаючи неясні звуки у порожнечі повітря. Ще чулося десь тупання, щось схоже на ремствування віддаленого моря, і незабаром усе стало порожнім і глухим.
Чи не так і радість, прекрасна і непостійна гостя, відлітає від нас, і даремно самотній звук думає висловити веселість? У своєму луні чує вже він смуток і пустелю і димо слухає його. Чи не так швидкі друзі бурхливої та вільної юності, поодинці, один за одним, губляться по світу і залишають, нарешті, одного старовинного брата їхнього? Нудно залишеному! І тяжко і сумно стає серцю, і нема чим допомогти йому.
Боже мій, за що така напасти на нас грішних! І так багато всякої погані на світі, а ти ще й жінок наплодив!