Бо закон – не юриспруденція, не товстезна книга, забита параграфами, не філософські трактати, не бундючні марення про справедливість, не пошматована фразеологія про мораль і етику. Закон – це безпечні дороги та тракти. Це міські закутки, якими можна прогулюватися навіть після заходу сонця. Це готелі та корчми, з яких можна вийти у сортир, залишивши гаманець на столі, а дружину біля столу. Закон – це спокійний сон людей, які знають, що розбудить їх спів півня, а не червоний півень!

Мамо, це демони? Це Дикий Гон? Привиди, що вирвалися з пекла? Мама мама!
Тихіше, тихіше, діти! Це не демони, не дияволи.
Гірше.
Це люди.

Воістину, велика потрібна самовпевненість і велика засліпленість, щоб кров, що стікає з ешафота, називати правосуддям.