І жодна з них не знає, що дорогу знаходять лише ті, хто гасить світло.

Еліан Морель у відповідь лише гордо мовчав. Якби зараз у ньому хоча б тріски терпіння, він би точно схопився і закотив драму, що складається з кількох актів. І всі вони підкреслювали б його нестримний, воістину огидний характер, який завжди зводився до одного з двох: або до судомної істерики, або до томного мовчання. Друге було найстрашніше. Він умів мовчати так само, як гори. Як ці вічні сонні замки, що тонуть у непрозорих банках божественної істоти, божественної зневаги. Як, можливо, грифельні спини Його архангелів, мертвих архангелів, яким пообіцяли лляні простирадла світла, що примикають до зморшкуватих облич, і тепер уже куштують красу дощових черв'яків, що лізуть у горлянку і сиру землю, яка, по ділу, марна. Але вони товстошкірі. Не пропускають гілки, вітер, зміг, сніг у свою, головне, душу. Не лунаючи ні звуку. Не дивлячись у вічі, дивлячись вже кудись, звідки йде життя і м'яка лава. Вивідна, як нав'язлива музикаале в танець під неї не ввійдеш. (Якщо придивишся, побачиш, як Боженька тягне їх за шкірку вглиб, і як тремтять вони майже кожен раз, коли їм сняться кошмари. А ось Еліану Морелю, на відміну від них, не сниться нічого).