Людина стає по—справжньому старою лише тоді, коли на землі не залишається людей, які знали її молодою.

Речі не завжди такі, якими здаються зараз і те, що сьогодні засмучує нас, завтра може несподівано обернутися втіхою.

Нікому на землі не дано знати про наслідки власних слів та дій.

Втручатися в чужу долю і судити іншого, виходячи з власних уявлень про добро і зло - це злочин.

Люди завжди знаходять причину пошкодувати в першу чергу себе, кохану, а не іншу людину, якій може бути несумірно важче.

Ми можемо боротися з ворогами, з собою, з любов'ю і ненавистю, навіть із хворобою та смертю ми можемо потягатися, але час – єдиний, з чим ми не можемо впоратися у нашому житті.

Якщо і так все закінчено – чи не все одно, яка фраза буде останньою?

Хіба злочин – бути самою собою? Любити, кого хочеш? Самою визначати, як бути і що робити та власною рукою малювати повороти своєї долі?

… і вічність у нас – одна на двох, і час, і термін, який відміряний кожному – це лише половинка того часу, який тече у нашому спільному з тобою житті.

Нікому не дано проникнути в душі тих, хто поруч, і ми можемо відповідати за чистоту лише своїх, а не чужих помислів.