Тільки, здається, не закінчиться ця довга бездарна суперечка: суперечка коханця з імпотенцією, суперечка поезії з сокирою.

Росте крізь зламаний хребет, росте крізь рвані кишені якийсь жалобний поет, якийсь поранений та ранній.

Ти моє гортанне, ціловане, внутрішнє,
складносурядне, підпорядковане одній моїй руці ім'я  перловою мовою.

Втечеш. А що залишиш нам? Ти кажеш, що сніг недоторканий. І клавіші рояля. І ковчег. Облиш безперервну безсилу тугу. Любов альтернативну, любов в один рядок. Спадщина марна, огризки, мотлох, ганчір'я. Облиш лише поезію. Безсмертя своє…

Ти бачиш? Туга нелікована стоїть у мене за спиною. Виїдемо до села, кохана, поїдемо дихати тишею.

Коли ти повік біг за луною, стираючи серце до дірки, і зустрів, зустрів людину, але жалюгідний цей чоловік.

Все добре, все добре... Боже мій. Світла звична юдоль. Але розболілося знову минуле, і не минає цей біль.

Твої руки божевільні роздягають свідомість,
обривай гальма і вмикай запалювання!

І начебто привід є, а сенсу немає, і начебто життя йде, а мимо.

Вона не любила людей, вона  запалювала їм зірки.