Ніч минула. У небі сяяла ранкова зірка. І я також став зовсім іншим. Колишній я — хлопчик, який вивчав Талмуд, — зник у язиках полум'я. Залишилася лише схожа на мене оболонка. Чорне полум'я проникло в мою душу і спопелило її.

Я пристрасно люблю ніч. Я люблю її, як люблять батьківщину чи коханку, – інстинктивним, глибоким, непереможним коханням. Я люблю її всіма своїми почуттями – очима, що бачить її, нюхом, вдихає її, вухами, що слухають її тишу, всім моїм тілом, охопленим лагідністю мороку.

День втомлює мене, набридає мені. Він грубий і галасливий. Я насилу встаю, знехотя одягаюсь і виходжу з дому з жалем. Кожен крок, кожен рух, жест, кожне слово, кожна думка обтяжує мене, наче я піднімаю непосильний тягар.
Але коли сонце починає схилятися, невиразна радість охоплює все моє тіло. Я прокидаюся, одушевляюсь. У міру того, як спускається темрява, я починаю почуватися зовсім іншим: молодшим, сильнішим, веселішим, щасливішим. Я бачу, як згущується ця лагідна велика темрява, що падає з неба; вона  затоплює місто, наче невловима хвиля; вона  прикрадає, стирає, знищуєфарби та форми; вона  обіймає вдома, живі істоти, пам'ятники у своїх неосяжних обіймах.