Мені так подобалося вчорашнє небо – стиснуте, чорне від дощу, яке притискалося до шиб, наче смішне зворушливе обличчя.

Предмети не повинні нас турбувати: адже вони не живі істоти. Ними користуються, їх кладуть на місце, серед них живуть, вони корисні – от і все. А мене вони турбують, і це нестерпно. Я боюся вступати з ними в контакт, ніби вони були живими істотами!

Існування – ось чого я боюся.

Статися може все, що завгодно, все, що завгодно, може статися.

Я відчував таку відчайдушну самотність, що хотів було накласти на себе руки. Утримала мене думка, що моя смерть не засмутить нікого, нікого на світі і в смерті я виявлюся ще самотнішим, ніж у житті.

Стемніло, місто запалює перші вогні. Господи! Як він захлеснуть природою, незважаючи на всі його геометричні лінії, як тисне на нього вечір. Звідси це так… так впадає у вічі. Невже один я це бачу? Невже немає  ніде іншої Кассандри, яка ось так само стоїть на пагорбі і бачить біля своїх ніг місто, поглинене утробою природи. А втім, яка мені різниця? Що я можу сказати?

Тому що мої думки не вдягаються в слова, найчастіше вони залишаються пластами туману. Вони набувають невиразних, химерних форм, набігають одна на одну, і я відразу їх забуваю.

Життя набуває сенсу, якщо ми самі надаємо його йому. Спочатку треба почати діяти, за щось взятися. А коли потім роздумуватимеш, відступати пізно — ти вже зайнятий справою.

Якби я міг перестати думати, мені стало б легше. Думки — ось від чого особливо нудно... Вони ще гірші, ніж тіло. Тягнуться, тягнеться без кінця, залишаючи якийсь дивний присмак.

« Погода прекрасна, море зелене, на мене, такий сухий холодок куди приємніше, ніж вогкість». Поети! А спробуй взяти одного з них за відвороти пальта і сказати йому: "Допоможи мені!" - Він подумає: "Це що ще за краб?" і втече, залишивши своє пальто в моїх руках.