У одноманітності повсякденної важкої праці ми нерідко забуваємо і думати про недоліки своєї зовнішності, але вони різко нагадують про себе в ті світлі миті, коли все має бути прекрасним.

Бувають слова і образливі, гострі як ніж, і рани від них, рвані і отруєні, ніколи не гояться. Але бувають і втіхи такі ніжні, що луна від них назавжди залишається у вухах і до гробової дошки не замовкає, не глухне і тепло їх не холоне і зігріває душу, що тужить, до самої смерті.