Тут у зоопарку, за ґратами нас тримають гроші. А там, у звіринці, йолопів тримають під замком їхні дурні мрії.

— Ти не помітив, тут щось дивне?
— Щойно тут пройшла римська фаланга із сорока людей. Десятим павільйоном бігала горила, тягнучи власну голову. З чоловічої вбиральні викинули одного художника—постановника, він блакитний. Юда влаштував у Галілеї страйк, що вимагає, щоб платили більше срібняків. Ні ні. Нічого дивного, інакше б я помітив.

Вона грюкнула дверима і поїхала. Майже відразу мене наповнило почуття самотності. Немов Різдво пішло від мене назавжди.

Життя — як спідня білизна, її треба міняти двічі на день. Вечір закінчився, я хочу його забути.

Це було як бальзам на душу — поговорити про щось безглузде, безглузде, безглузде: безумство, що вибиває з мене моє власне міцне безумство.

Мовчання було мені відповіддю на моє мовчання.

А мурашки справді повзають.

— А як же всі ці люди дві тисячі років тому слухали нічого?
— Вони не мали годинника, Ісусе.
- Правильно. Лише сонце, що повільно пливе по небосхилу, і нескінченні дні, щоб сказати найважливіше.

Ти — це щоразу... лікарняний на три доби.

— Я гола, як завжди.
- Я помітив, Констанціє.
— А ти не змінився: дивишся на мої брови, а не на сиськи.
- І ти не змінилася. І сиськи, схоже, тугі.