Весь світ — це катастрофа, яка чекає свого часу, щоб трапитися.

Кожному треба, щоби хтось тримав його за руку. Щоб хтось потішив. Пообіцяв, що все буде добре.

Найменше мені потрібна чутливість.
Тут є презервативи змащені місцевим анестетиком для тривалого акту. Який парадокс. Ти нічого не відчуваєш, але можеш трахатись годинами.
Здається, що сенс зовсім губиться.
Я хочу, щоб все моє життя було змащене місцевим анестетиком.

Мені все ще хочеться думати, що світ стає кращим. Хоча я знаю, що ні. Мені все ще хочеться, щоб люди навколо стали кращими, хоча я знаю, що цього ніколи не буде. І мені, як і раніше, хочеться думати, що я можу щось зробити, щоб люди і світ все-таки стали кращими.

Якщо я знайду докази життя після смерті, я помру з радістю.

Я хочу проходити повз мармурові плити, що закривають склепи, і чути, як хтось шкребеться і бореться всередині. Я притискаюся вухом до мармуру і чекаю всю ніч. Ось навіщо я тут насправді.

Поки не знайдеш річ, яку можна боротися, ніколи не почнеш боротися проти чогось.

Я хочу виглядати чесним. А правда, вона  не сяє і не блищить.

Дзвонить хлопець, щоб сказати, що він провалив іспит з алгебри.
Просто заради практики я говорю: Вбий себе. Жінка дзвонить і каже, що її діти погано поводяться.
Не втрачаючи темпу, я говорю їй: Вбий себе. Чоловік дзвонить, щоби сказати, що в нього не заводиться машина.
Вбий себе. Жінка дзвонить, щоб запитати, скільки починається останній кіносеанс.
Вбий себе.
Вона  питає:«Це 555-13-27? Це кінотеатр Мурхаус?
Я говорю: Вбий себе. Вбий себе. Вбий себе. Дівчина дзвонить і питає: "А вмирати дуже боляче?"
Ну, люба моя, говорю я їй, так, але продовжувати жити ще болючіше.

Стояти тут і намагатися виправити її життя — марнування часу. Люди не хочуть, щоб їхнє життя виправляли. Ніхто не хоче вирішення своїх проблем. Своїх драм. Своїх тривог. Не хочуть розпочинати життя наново. Не хочуть упорядковувати життя. Адже що вони отримають натомість? Лише величезну лякаючу невідомість.