Вони балакають цілий вечір, а про що — назавтра ніхто вже й не згадає.

Шукати кроликів у капелюхах - згубна справа, все одно як шукати хоч краплю здорового глузду в голові в деяких людей.

Ранок був тихий, місто, оповите темрявою, мирно ніжилося в ліжку.
Настало літо, і вітер був літній — тепле дихання світу, повільне і ліниве. Варто лише встати, висунутися у віконце, і одразу зрозумієш: ось воно починається, справжня свобода і життя, ось воно, перший ранок літа.

І потім, давай говорити чесно: скільки часу можна дивитися на захід сонця? І кому потрібно, щоб захід продовжувався цілу вічність? І кому потрібне вічне тепло? Кому потрібен вічний аромат? Адже до цього звикаєш і вже просто перестаєш помічати. Захід сонця добре милуватися хвилину, ну дві. А потім хочеться чогось іншого. Так вже влаштована людина, Лео. Як ти міг про це забути?
- А хіба я забув?
— Ми тому й любимо захід сонця, що він буває лише один раз на день.

Якщо біжиш, час точно біжить із тобою. Є лише один – єдиний спосіб хоч трохи затримати час: треба дивитися на все довкола, а самому нічого не робити!

... мені подобається плакати. Як поплачеш гарненько, одразу здається, ніби знову ранок і починається новий день.

У війні взагалі не виграють, Чарлі. Усі тільки й роблять, що програють, і хто програє останнім, просить миру.

Хліб із шинкою в лісі — не те що вдома. Смак зовсім інший, правда? Гостріше, чи що... М'ятою віддає, смолою. А вже як апетит розігрується!

Головне — не та я, що тут лежить, а та, що сидить на краю ліжка і дивиться на мене, і та, що нині готує вечерю, і та, що возиться в гаражі з машиною чи читає книгу в бібліотеці. Все це — частки мене, вони й найголовніші. І я сьогодні зовсім не вмираю. Ніхто ніколи не вмирає, якщо у нього є діти та онуки. Я ще дуже довго житиму. І через тисячу років будуть жити на світі мої нащадки - повне місто! І вони гризтиму кислі яблука в тіні евкаліптів. Ось моя відповідь усім, хто ставить мудрі запитання.

... що для одного – непотрібний мотлох, для іншого – недоступна розкіш.