— Я б не сказала, моя люба, що, думаючи про когось, ми тим самим отримуємо право чогось чекати від цієї людини.
Так все життя ми робимо найбоязкіші і негідні вчинки з огляду на тих, кого ні в грош не ставимо.
Справжнє кохання — це сліпа відданість, нерозділена покірність, самоприниження, це коли віриш, не ставлячи запитань, наперекір собі й усьому світові, коли всю душу віддаєш мучителю...
Я не знав з нею жодної хвилини щастя, але сам тільки про те й думав, яким би щастям не розлучатися з нею до труни.
З того часу, як я себе пам'ятаю, я в душі вів нескінченну суперечку з несправедливістю.
... у мене (як, мабуть, майже у всіх) бувало відчуття, ніби щільна завіса приховала все, що є в житті цікавого і прекрасного, залишивши мені тільки тупий, нудний біль.
То був пам'ятний для мене день, тому що він зробив у мені велику зміну. Але так трапляється з кожним. Уявіть собі, що з вашого життя викреслили один особливо важливий день, і подумайте, як інакше обернулося б її перебіг. Ви, хто читаєте ці рядки, відкладете на хвилину книгу і подумайте про той довгий ланцюг із заліза або золота, з тернів або квітів, який не обвив би вас, якби перша ланка її не була викута в якийсь один, назавжди пам'ятний для вас день.
Біля свічки, що горить, завжди увиваються мошки і комашки, але хіба в цьому винна свічка? Інший варіант:
— Біля свічки, що горить, кружляють і метелики, і всякі неприємні козишки, — сказала Естелла, кинувши погляд у його бік. — Чи може свічка завадити цьому?
Діти, хто б їх не виховував, нічого не відчувають так болісно, як несправедливість. Нехай несправедливість, яку випробувала на собі дитина, навіть дуже мала, але ж і сама дитина мала, і світ її малий, і для нього іграшкова конячка-гойдалка все одно що для нас високий ірландський скакун.
Обличчя в нього було негарне, але на диво відкрите і привітне, що краще за всяку красу.