Достатньо приїхати о п'ятій ранку до незнайомого міста. Це все.
Холод — найнабридливіший компаньйон з усіх, кого я знаю.
Є люди, яких торкнулася війна, і є люди, які знають про війну лише з чуток. І другим не слід лізти до перших із розмовами на цю тему, особливо до малознайомих, особливо з ввічливості.
І мені стає добре, солодко і повно десь у таємній глибині, ніби душа прокинулася після довгої сплячки, тут же стирила банку полуничного варення з бабкиного буфету і слопала за один присід, запиваючи гарячим чаєм. Якось так.
Все буває. Абсолютно все. Просто дещо рідко й не зовсім. Але це не означає – ні з ким і ніколи.
Стулки важких металевих воріт були закриті і для більшої надійності перев'язані шнурком від черевика. Бантиком. Щоб, отже, ворог не проник.
Мені раптом стало так добре, що я вирішив нікуди поки не йти, щоб не розхлюпати це дивовижне відчуття спокою та волі.
Зрештою, якщо не дозволяти собі іноді побути наївним дурнем, життя позбудеться доброї половини задоволень.
Замість«у мене немає роботи» думати:«відмінно, завтра я абсолютно вільний», замість«у мене немає грошей» —«навіть цікаво, як мої ангели-охоронці викручуватимуться цього разу», замість«ой, що тепер зі мною буде» –«схоже, я забезпечив собі цікаве життя на найближчі роки» – і таке інше. І сама розумієш, як тільки людині вдається змінити погляд на обставини, обставини теж починають змінюватися, як би самі собою — і робота знаходиться, і гроші, відповідно, з'являються, і нові приятелі навперебій кличуть пожити в їхніх просторих квартирах з балованими котами, поки господарі мотаються світом.
Але ти май на увазі, я просто людина настрою. І що особливо паршиве — чужого настрою. Тобто, коли навколо мене всі страждають, це нестерпно. І я, зрозуміло, говорю і роблю різні дурниці — просто щоб розрядити обстановку.