— За нашою балаканею я так і не встиг попрощатися з цим містом.
— Виїхати — це й є попрощатися. Навіщо якісь додаткові церемонії? Я раніше весь час намагався відчути щось особливе, залишаючи те чи інше місце. Коли був зовсім молодий і дурний, навіть вірші щоразу писав з такого приводу... А потім раптом зрозумів, що будь-який від'їзд — це вчинок цілком самодостатній.

Кожен із нас живе в оточенні загадкових істот – інших людей. Але коли ти допитливо вдивляєшся в обличчя чергового незнайомця, ти бачиш лише власне відображення. Часто – спотворене до невпізнання, але все ж таки… Припустимо, ти здатний прочитати чужі думки – і що з того? "Я ненавиджу тебе!" - думає незнайомець, і ти вирішуєш, ніби він - найлютіший ворог, оскільки ти сам ужив би слово "ненавиджу", тільки розмірковуючи про ворога. А насправді він ніякий не ворог. Незнайомцю рішуче наплювати на тебе, просто в нього, припустимо, болить голова, і в такі хвилини він з ненавистю думає про будь-яку живу істоту, яка трапляється на його шляху.

Я додому не повернуся – вирішено! Це небо тремтить як вода...
Скільки тисяч кроків від болотяних низин до холодного, як руки місяця?
Гнуться голі гілки під вагою птахів. Розум птахом кричить – не біда.
Хай кричить. Я маю в запасі останній ковток тиші.
Я додому не повернуся ніколи, але доживу до ранку.
Темний вітер і холодний вечір, місяця поворот на шкоду — нічого!
Знаєш, птахе, у мені не залишилося ні краплі раба, і ні краплі добра, і ні краплі кохання, і ні краплі мене самого.

Старість - огидна штука, але одна безперечна перевага у неї все-таки є. Вона  позбавляє ілюзій. Від будь-яких ілюзій, у тому числі щодо власної винятковості.