Двері на балкон були відчинені, і з вулиці в кімнату вривалося холодне повітря. Нам дуже подобалося, коли у кімнаті було холодно. Так морозно, що вилізти з-під ковдри було рівносильно смерті. Так більше цінуєш тепло близької людини. Притискаєшся до нього і розумієш, що він дає тобі життя.

Жити на повну котушку. Якщо швидко розігнатися, то вже не наздоженуть.

Місто спалює вогні
можна заснути не прокинутися
вмить розтоптати
всіх тих, хто на тебе молиться.

Телефон уже не ключ, а замок. Величезний амбарний телефон, який не зламати. Він не піддасться. Здоров'яний, старий, пластмасовий, червоний телефон. Він не дзвонить. Вона  мені не дзвонить. Ти не дзвониш. А за вікном знову дощ. Можна ж збожеволіти! Як ти не божеволіла всі ці роки? Скільки разів дивилася на свої вени, вивчаючи їх із хірургічним інтересом. Скільки разів висипала на долоню жменя транквілізаторів, які можуть дати не лише здоровий сон без снів, а й темряву без дощу? Я ***ався думати про це. Я подзвонив тобі сам.

Потім я тебе зустрів. У серці стало багато порожнечі. Її можна було заповнити болем чи тобою. Так сталося, що сталося друге. Тоді ще я не знав, що ти теж перетворишся на біль. Я й гадки не мав, що любити – означає втрачати…

Перший раз я зробив тобі дуже випадково. Я хотів не болю, а задоволення, але воно завжди йде поряд із болем. За все треба платити.