Люди погано переносять страждання тих, кого люблять.

Навряд чи вороги розгадають наш задум, адже нам і самим ні чорта не зрозуміло.

— Слухай, а чому я не відчуваю, коли бачиш погані сни?
- Важко сказати. Здається, я не кидаюся і не скрикую. Навпаки, прокидаюсь — і немов ціпенію від жаху.
— Будив би мене, — кажу я, згадавши, як сама гальмувала його двічі, а то й тричі за ніч. І як довго йому доводилося заспокоювати мене.
- Навіщо? - Заперечує Піт. — Найчастіше бачу, що втратив тебе. Розплющую очі - ти поруч, і все добре.

Найгучніше«ні» краще за томлення в невідомості.

Думаєте, людина, яка не один рік засинає з ножем у руці, повинна вміти ним користуватися? Як би не так: тремтячі руки не можуть кинути його навіть у стіну будинку.

Ти не помреш. Я забороняю тобі. Ясно?

Найдурніша відповідь:«Я знаю». Звучить жахливо. Мовляв, розумію, ти в цьому не винен, проте не надумай чогось чекати від мене.

Ні, я відкрита книга. Здається, люди дізнаються мої секрети раніше за мене саму.

Як би я не вчинила, комусь завжди буде боляче.

Я намагалася зрозуміти, що відчула під час поцілунку, сподобався мені він чи я була обурена, але все, що я насправді могла згадати - це дотик губ Гейла і аромат апельсинів, яким все ще пахла його шкіра.