Раптом телефонний дзвінок, голос – довга, повільна голка в серці.

Вона взяла моє обличчя - всього мене - у свої долоні, підняла мою голову:
- Ну, а як же ваші обов'язки всякого чесного нумеру? А?
Солодкі, гострі, білі зуби; посмішка. Вона  в розкритій філіжанці крісла — як бджола: у ній жало і мед.

Свято — тільки з нею, тільки тоді, коли вона  буде поруч, пліч-о-пліч. А без неї — завтрашнє сонце буде лише кружальцем із жерсті, і небо — пофарбована синім бляхою, і сам я...

Я — щосили — усміхнувся. І відчув це — як якусь тріщину на обличчі: усміхаюся — краї тріщини розлітаються дедалі ширше — і мені від цього дедалі болючіше.