Просто мені здається, що якщо мені так подобається ця пісня, то ця пісня про мене. Це моя пісня. Про моє життя. Хоча її виконав людина, яка не знає мене і взагалі ніколи не дізнається, що я живу. Але ця пісня про мене.

День був сонячний і вітряний, такий день, коли можна зайти за ріг будинку, сховатись від вітру, притиснутися спиною до трішки зігрітої сонцем стіни та відчути всім серцем радість приходу весни та тепла… Стояти, жмуритися та посміхатися.

Адже жінці нічого не пояснити! І сам знаєш, що марно пояснювати! І коли вимовляєш такі слова, сам знаєш, що говорити їх марно... Коли в повному відчаї говориш жінці, і говориш якимось зривним голосом:«Повір, повір мені, що ніхто і ніколи так, як я, тебе не любитиме. Ніхто і ніколи! Ти розумієш?!" І відчайдушно при цьому трусиш рукою. Тому що дивишся в її очі і одразу здогадуєшся по очах, що всі чоловіки так кажуть. Всі так говорять! Цими ж словами. І це жах! Бо всі кажуть правду! Тому що, дійсно, ніхто не зможе так само, як Я... Так само не зможе, а слова ті ж самі... І ясно, що нічого не можна пояснити. Пояснити нічого не вдасться. І в цей момент хочеться тільки головою у вир або у вікно. Але зупиняє те, що ти розумієш, що всім хочеться в такий момент того самого.

Можна отак от мотатися, бути втомленим, виснаженим, мати серйозні фінансові проблеми, бути застудженим, і при цьому бути абсолютно щасливим… Абсолютно… просто з тієї причини, що на тебе чекають. І знаєте, не просто ось так от чекають, а чекає та, яка потрібна тобі, щоб на тебе чекала. Тому що є ті, які чекають, та й нехай почекають. Дочекаться! А можна бути навпаки здоровим, перспективним, успішним і бути абсолютно нещасним, ну, бо на тебе не чекають. Вона  не чекає, і здається, що взагалі ніхто не чекає.
І ще ти маєш телефон, і цей телефон має номер. І цей номер ніхто не набирає, бо вона не набирає і здається, що ніхто не набирає. А вона не набирає. І при цьому в тебе самого в мозку якимись вогненними цифрами горить її номер, заповітний номер. І ти розумієш, що не треба його набирати, причому в жодному разі не треба його набирати, бо буде тільки гірше. І як тільки так подумав – одразу набрав. І відразу стало гірше, причому у будь-якому випадку. Ти почув короткі гудки, отже вона з кимось розмовляє. З ким? Довгі гудки – вона бере трубку. Чому? Значить, у неї визначився мій номер, і вона не хоче брати, отже, треба зателефонувати з такого телефону, який вона не знає. Або ти чуєш голос оператора, який повідомляє, що абонент недоступний. Або її голос, який тобі не радий, і якісь брехливівідповіді, або якісь зовсім байдужі питання. І ти розумієш у цей момент, що ти, мабуть, взагалі нікому не потрібний. А з цим що ти можеш зробити? Якщо ти їй не потрібен, то ти нікому не потрібен. А з цим як ти можеш упоратися?

Це ще від зимового одягу, — майнуло в голові. — Влітку буде легше. Влітку завжди легше. Але до літа має щось змінитись, інакше я до літа не доживу.

І як же важливо відчути життя не поодинці, а з кимось разом. Тому що разом завжди сильніше, ніж самотужки.

А за вікном лютий, сильний вітер, неділя і майже немає  людей на вулиці, і машини проїжджають рідко.
І до весни ще треба дожити.

Це нормально!! Ні добре, ні погано... а нормально...

Цікаво: де те кохання, якого так багато? Те кохання, яке є в кожному кадрі старих чорно-білих фільмів... Ось, ну те саме кохання, яке жене кудись самотніх ковбоїв, те кохання, яке змушує так часто і довго курити героїв французьких та італійських кінокартин, та кохання, яка відчувається в кожній із сімнадцяти миттєвостей ну тієї самої весни... Де вона? І чи є вона тут? І чи є вонатобі в цьому місті? Але іноді, коли купуєш пляшку пива в нічному кіоску або випиваєш другу чи третю чарку чогось у прокуреному барі, ти раптом відчуєш себе героєм якогось старого і, звичайно ж, звичайно ж, улюбленого кіно. І тобі здасться, що на тобі гарний довгий, білий плащ і гарний капелюх. Що все це, ну, тобто все ось це, що відбувається з тобою — це не що інше, як початок прекрасної дружби. Дружби з цим дивним часом, коли ти живеш. Дружби без кохання.

"А яким же місцем я втомився?" — запитав я.«Душе, ваше благородіє! Душою!» — почулося у відповідь.