Що не кажи, а музика знецінюється не так швидко, як думки.

За тебе я не турбуюся, такі як ти завжди гаразд, щоб з ними не відбувалося... Швидше я турбуюся за тих, хто з тобою ще колись зв'яжеться...

— Вибач, але так зі мною постійно — насилу згадую обличчя.
— Прагнеш забути минуле. Ось що таке. Мабуть, підсвідомо.
— Може, й так, — погодився я. Мабуть так воно і є.

Щоправда, найжахливіше — це страх. Не той біль, що зараз, а страх від думки, що може стати ще гіршим.

Наката нікому не казав, що знав котячу мову. Крім кішок, про це ніхто не підозрював. Спробуй скажи комусь – одразу вирішать: у старого остаточно дах зірвало. Всі, звичайно, знали, що у Накати мізки не в порядку, але одна справа – мізки, і зовсім інша – дах.

Зрештою, — продовжувала подруга, — людям спокійніше з тими, хто знущається, аніж з тими, з кого знущаються. І радіють:«Боже, яке щастя, що все це витворять не зі мною!» У будь—які часи в будь—якому суспільстві за великим рахунком відбувається те саме: всі прагнуть приєднатися до більшості і не паритися.

Душа людини — святиня, яку ніхто не має права втоптувати у багнюку. Найстрашніша мука на світі — безсилля, тіло, що зжирає після того, як над душею поглумилися.

Ти колись чув, як гуркоче лавина в горах? Якраз після того, як відгуркотить лавина, і приходить Абсолютна Тиша. Перестаєш розуміти, де знаходишся, така вона  стовідсоткова. Просто ДУЖЕ тихо...

Є така порода людей: за що не візьмуться, одразу не виходить нічого.

Буває, і жива людина стає примарою.