Вчитися — отже, стає розумнішим. А в школі все тримається на зубрінні — треба запам'ятовувати всяку нісенітницю, на кшталт чисельності поголів'я овець в Австралії. Тут скільки ні зубрі, розуму все одно не наберешся.

Маріє, нічого не кажучи, просто подивилася мені в очі. Так заглядають у будинок, притиснувши обличчя до скла.

Є ще час до смерті — отже, є і можливість вижити.

Насправді найстрашніше натовп, який за чисту монету приймає брехню... Нічого не пропонує, нічого не розуміє, лише підкоряється стадному інстинкту і танцює під дудочку чужих думок, що гарно звучать і зручні. Вони не замислюються ні на йоту про те, що можуть помилятися, навіть не здогадуються, наскільки безглуздо і безповоротно шкодять іншим людям. І за свої вчинки вони не мають наміру відповідати. Найстрашніше — такі ось люди.

Скільки не запихай углиб свідомості, кошмари знову несподівано вилазять назовні.

І все-таки людське життя — одинока штука, але не одиночна. Обірвеш одне життя — а уривок ниточки одразу потягнеться до когось іншого.

У порівнянні зі складністю космосу — наш світ подібний до мізків дощового хробака.

Хоч як би ми ховали свої спогади – історію свого життя не зітреш.

Якийсь час я боролася за себе, будувала свій маленький світ. І тепер завжди можу сховатися в тій маленькій світці і хоч трохи розслабитися. Одна. Як равлик у панцирі. Але мені тому й довелося споруджувати цей панцир, що сама я беззахисний слимака. Та й для зовнішнього світу мій світ зовсім крихітний і нікчемний. Як хатина з картонних ящиків. Вітер дунув сильніше — все одразу й розвалилося...

Завдяки поїздці за кордон прокидається національна самосвідомість.