Вона просто боялася, вона  несвідомо чекала, щоб він прийшов і змусив її прийняти своє кохання. Їй було несила, і одноманітна течія зимових днів, низка все одних і тих же вулиць, що приводили її, самотню, від квартири до місця роботи, цей телефон-зрадник — вона  щоразу шкодувала, що зняла слухавку: так відчужено і присоромлено звучав голос Роже, - і, нарешті, туга за далеким літом, яке ніколи не повернеться, - все вело до байдужої млявості і вимагало за всяку ціну, щоб«хоч щось сталося».

— Ти що, тепер розумієшся на моїх почуттях краще за мене?
— Не тільки тепер, а вже п'ятнадцять років.

Часом ти мене вбиваєш. Зрозуміло, ти мене годуєш, це компенсуєш.

Потрібно називати речі своїми іменами! Чоловік любить, а потім більше не любить.

Добре почуваєш себе у своїй шкурі, поки є людина, яка цю шкуру гладить, зігріває її своїм теплом.

Я не вірю в узагальнення.

Щастя – річ рівна, без зарубок. Можливо, щастя для таких, як я, — це щось на кшталт неуважності.

Я думаю, що краще бути обдуреними в людині, чому йому не довіряти; це і є, я впевнена, єдине моральне правило: завжди бути, наскільки це можливо, гранично добрим і гранично відкритим; і тоді нічого не страшно.

Але чого чекати? Чекати, поки ця жінка зрозуміє, що любить пересічного хама; але як раз такі-то речі розуміють повільніше всього на світі.