Лапуля, вся річ у тобі. Ти, як і раніше, вважаєш, що такого маленького нещасного пиріжка, як ти, ніколи нічого не вийде.

Навіть не сумнівайся, що таке цілком можливо. При світлі дня люди зазвичай почуваються в безпеці від привидів, упирів та живих мерців. Та й уночі, якщо ти не один, теж боятися нічого. Але якщо ти один, у темряві... вони тут як тут. Коли ти один у темряві, ти перетворюєшся на відчинені двері ; і якщо ти покличеш на допомогу, Джессі, хто знає, що за жахливі істоти можуть відгукнутися на твій поклик? Хто знає, що бачили ті, хто зустрічав смерть на самоті? І цілком імовірно, деякі з них померли від страху, і не важливо, що було записано в їхньому свідоцтві про смерть.

Минуле, як і шафа: не слід залазити надто глибоко. Там завжди може ховатися монстр, готовий вкусити тебе.

Спочатку ти боїшся померти, а потім ти боїшся не померти.

Письменництво – робота самотня. І якщо є хтось, хто вірить у тебе, – це вже дуже багато. Тому, хто вірить, не треба вимовляти промови. Він вірить – цього достатньо.

Письменники запам'ятовують усе. Особливо те, що пов'язане із стражданнями. Роздягнись письменника догола, вкажи на будь-який крихітний шрам, і ти почуєш історію про те, як він з'явився. Великі ушкодження породжують романи, а чи не амнезію. Талант – корисна річ для письменника, але єдина неодмінна умова – це здатність пам'ятати історію кожного шраму.
Мистецтво – це завзятість пам'яті.

Вона злякалася, бо не можна не боятися чоловіка, який здатний на такий навіжений вчинок: запросто відмовитись від новенького автомобіля, щоб купити своїй дівчині каблучку з діамантом.

Будь обережним, коли про щось просиш Бога. Тому що можеш отримати.

Тепер ми близькі до нашої мети, щоб не говорили нам цей годинник. Але мій вчитель, Ванні, бувало, казав, що є лише одне правило без винятків: перед перемогою йде спокуса. І чим величніша перемога, яку належить здобути, тим сильніша спокуса, перед якою треба встояти.

Люди бояться дорослішати, що не хочуть розлучатися з маскою, до якої вони звикли, і приміряти іншу.