Ні, я відкрита книга. Здається, люди дізнаються мої секрети раніше за мене саму.

— Як ти справляєшся з цим?
Фінник дивиться на мене з недовірою.
- Я не впораюся, Кітніссе! Абсолютно. Щоранку я висмикую себе з кошмарів і бачу, що в реальному світі нічого не змінилося. — Щось у виразі мого обличчя змушує його замовкнути.
— Краще не піддаватися цьому. Зібрати себе наново вдесятеро складніше, ніж розсипатися на шматки.

Як би я не вчинила, комусь завжди буде боляче.

Я намагалася зрозуміти, що відчула під час поцілунку, сподобався мені він чи я була обурена, але все, що я насправді могла згадати - це дотик губ Гейла і аромат апельсинів, яким все ще пахла його шкіра.

- Бідолашний Фінник. Ти, мабуть, перший раз у житті став несхожим на красеня?
- Що ж. Незвичайне відчуття. Ну, ти ж якось все життя терпіла.

— А потім того ж дня на уроці музики вчителька запитала, хто знає«Пісня долини», і ти одразу підняла руку. Вчителька поставила тебе на стільчик і попросила заспівати. І я готовий присягнутися, що всі птахи за вікном замовкли, поки ти співала.
— Та гаразд, перестань, — кажу я, сміючись.
- Ні, це так. І коли ти закінчила, я вже знав, що любитиму тебе до кінця життя... А наступні одинадцять років я збирався з духом, щоб заговорити з тобою.

Хіба коротке щастя гірше, ніж жодне?

Є дороги, які потрібно пройти самотужки.

Я заплющую очі, але це не допомагає. У темряві вогонь горить ще яскравіше.