— Коли все минулося, то ніби й не було. Чим зараз твоє життя краще за моє? Зараз – ось що важливо. Тобі краще ніж мені? Ну?
- Так краще!
- Це чим же?
- У мене є мої спогади, я пам'ятаю! — вигукнув Леспер десь далеко, обурено притискаючи обома руками до грудей свої дорогоцінні спогади.
— Пам'ятаєш, як він мене бив? До синців. Обидві руки були в синцях від самого плеча; у синіх синцях, чорних у цятку, якихось дивних жовтих. Вдарить і втече, такий він був, цей Ральф, вдарить і втече...
— І все-таки ти любив його?
— Так, як хлопчики люблять хлопчиків, коли хлопчикам вісім, десять, дванадцять, і світ невинний, а хлопці зліші за зло, бо не знають, що творять, але творять все одно. І, видно, десь у таємних глибинах душі мені було обов'язково потрібно, щоб мені завдавали біль. Ми, нерозлучні друзі, потребували один одного. Йому треба було бити. Мені бути битим. Мої шрами були емблемою нашого кохання.
Запитайте мене, чи вірю я в душу речей, вкладену в них тими, хто ними користувався, — я скажу так.
Ревун заревів. І чудовисько відповіло. У цьому крику були мільйони років води та туману. У ньому було стільки болю та самотності, що я здригнувся. Чудовисько кричало вежі. Ревун ревів. Чудовисько закричало знову. Ревун ревів. Чудовисько відчинило величезну зубасту пащу, і з неї вирвався звук, що точно повторює голос Ревуна. Самотній, могутній, далекий-далекий. Голос безвиході, непроглядної темряви, холодної ночі, знедоленості. Ось який це був звук.
Я не навчався в університеті, тому бібліотека стала для мене місцем зустрічі з такими людьми, як Г. К. Честертон, Бернард Шоу та решта з цієї дивовижної компанії, що населяла книжкові полиці. Я мріяв, що одного разу прийду до бібліотеки і побачу одну з моїх книг, прислонених до однієї з їхніх книг. Я ніколи не ревнував моїх героїв, не заздрив їм, мені тільки хотілося, як вірному псу, бігти за їх славою.
— Що ти виглядаєш, тату?
— Я шукав земну логіку, розумне правління, мир та відповідальність.
- І як, побачив?
- Ні. Не знайшов. Їх немає на Землі. І, мабуть, не буде ніколи. Можливо, ми самі себе обманювали, а їх взагалі й не було.
Ще раз натиснувши кнопку, я включив музику. Вона була неймовірна - реквієм по живих, яких оплакують, як мертвих.
- Але буває і так, - продовжував імператор ще сумніше, - що людині доводиться жертвувати чимось прекрасним, щоб зберегти те прекрасне, яке в нього вже є.
Кожен том, як Лазар, розумієш мене? Ти, читачу, відкривши першу сторінку, закликаєш Лазаря до воскресіння. І він воскресає щоразу, книга продовжує жити, мертві слова оживають від теплого погляду.